7 листопада цього року в Переяславі відбулася «знаменна» подія, яку «широко» відзначила місцева громадськість. Йдеться про 91 річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, а якщо говорити точніше, про жовтневий переворот у Росії. Борисоглібська площа, яка раніше носила ім’я вождя пролетаріату, була оздоблена червоними прапорами.
З гучномовців лунали «патріотичні» радянські пісні, біля пам’ятника Леніну зібрався натовп. Так, до 80 людей. «Вчорашні» провели мітинг, на якому розповідали про «здобутки» соціалізму та лаяли нинішню владу, як місцеву, так і державну. Правда, до закликів повторити 1917 рік, до яких додумався лідер кримських комуністів Леонід Грач, у Переяславі не дійшло. Ну що ж, спасибі і на тому.
Місцеве телебачення взяло інтерв’ю у деяких мітингувальників. Всі вони говорили про вірність комуністичним ідеалам, про «світле» минуле та «темне» сьогодення. З одного боку, людей зрозуміти можна. Хтось тужить за молодістю, яка безповоротно минула (тоді були любов, комсомол і весна, а нині старість, аптека і незалежність), комусь подобалася стабільність (гарантовані злидні), хтось свято вірив у краще майбутнє (світло в кінці тунелю, тільки тунель ніяк не закінчувався). З іншого боку, як можна не пам’ятати Переяслав радянських часів? Пилюка, жахливі дороги, проблеми з водопостачанням, тотальний дефіцит (постійні поїздки в столицю за продуктами) і черги, черги, черги... За молоком, за хлібом, за речами, які «викинули» в універмазі, за квитками в кіно, за спиртним (на яке, до речі, дефіциту не було), за можливість здати порожні пляшки...
Або взяти диктатуру пролетаріату. Пролетар — це незаможний, безправний. Диктатор має абсолютні права. Тому це словосполучення не має сенсу, як круглий квадрат чи кубічне яйце. Комуністи кричать, що влада повинна належати робітникам і селянам. Цілковита нісенітниця. Робітник — це одна функція, директор заводу — інша, глава держави — ще інша. Якщо робітник стане директором, він перестане бути робітником. Влада (держава) ніколи не належить робітникам і селянам (народу). У неї свої господарі, і їхнє коло досить вузьке. Якщо господарі держави (еліта) тієї ж національності, що й народ, вони інколи думатимуть про нього (і то, якщо народ проявлятиме активність), якщо ж ні, тоді — грабунок, війни, голодомори, геноцид, етноцид і т.і.
Комуністична доктрина стверджує, що люди народжуються рівними, як аркуші паперу, на яких соціальне середовище малює різні малюнки, тобто буття породжує свідомість. Це свідома брехня. Люди народжуються не рівними, а різними. У кожного свої здібності, схильності, генотип, гороскоп тощо. І урівнювати їх — це не рівність, а зрівнялівка. Ця рівність не стосується партноменклатури з її привілеями (народ и партия едины, но ходят в разные магазины!).
Взагалі комунізм — це мрія паразитів («Від кожного за здібностями, кожному за потребою»). «Комунізм є просто державний капіталізм, при якому держава має абсолютне право власності на все, включаючи зусилля людей» (югославський диктатор маршал Тіто).
Залишилися демагоги, які намагаються «звільнити» світлі ідеали комунізму від марксизму, ленінізму, брежнєвізму, маоізму, деспотизму тощо. Мовляв, то не справжній, а справжній ми вам покажемо. Досить уже, напоказувалися. Українці бачили і воєнний комунізм, і повну перемогу комунізму, а потім була остаточна перемога, згодом розвинутий соціалізм… Дехто заявляє, що комунізму в СРСР не було. Та був, чистої води. Бо комунізм — це не остаточний стан, якийсь кінцевий результат. Це ідеологія і система управління. Якщо при владі комуністи, які проголошують свою ідеологію і систему управління, це і є комунізм. Коли при владі капіталісти — капіталізм. Коли зверху цар — царизм.
Дякувати Богу, люди потроху прозрівають. І на комуністичні мітинги в Переяславі приходить дедалі менше людей. Та й мітингів меншає. Це загальнодержавний процес. Пройшли ті часи, коли у Верховній Раді незалежної України було більше 20% комуністів. Є надія, що в наступному парламенті їх не буде зовсім. А там дивись — і щезнуть вони взагалі, «як роса на сонці».
Роман КРУК
